Валерія Карпиленко: я змінила свої пріорітети.

Зображення статті:
Валерія Карпиленко:  я змінила свої пріорітети.
Тип статті:
Авторська

Досі складно навчитися бути просто людиною. Шлях повернення до цивільного життя не простий, адже служба – це більше ніж робота.

«Ти дуже змінюєшся за ці роки, адже коли починаєш жити боротьбою за Україну, живеш іншими поняттями честі, вірності, щастя – з’являється розуміння взагалі заради чого ти живеш. Повернутися до попереднього безтурботного життя – неможливо; тримає пам’ять, тримають важкі емоції, і щоб трохи адаптуватися доводиться спілкуватися з психологами-спеціалістами, з людьми, які на професійному рівні можуть трішки повертати тебе до цивільного життя. Тому що насправді, ти самостійно це зробити явно не можеш. Для мене цей рік з початку був дуже важким, бо я раптово звільнилася зі служби за станом здоров’я. І це був мій вибір, хоч я і не завершила свою місію. Хоч до кінця війни мені здається, ми всі будемо відчувати, що ми не завершили свою місію.В першу чергу мені допомагала моя задумка, і допомога волонтерів стосовно роботи над моєю книгою. Моя участь в волонтерському проекті, метою якого, є побудова пам’ятника Василю Сліпаку. Коли ти даєш собі пояснення, що ти не просто пішла, що продовжуєш боротися по-іншому, в інформаційному полі. Продовжуєш, хоч якимось чином, допомагати, то стає легше. Насправді, мені здавалося і зараз здається, що я роблю занадто мало, хотілось би постійно робити більше.»

ПТРС існує.

Переживання одних і тих самих подій по колу, різні тривожні думки, це те, з чим стискаються ветерани по поверненню додому.

«В мене є певна подія, про яку я не можу спокійно говорити, яку я переживаю по колу з того часу, як вона відбулася.. І просто є різні думки. Коли я починаю про це згадувати, я просто не можу зупинитися. Це дуже сильно виснажує, заважає працювати, заважає жити в принципі. Це один з проявів психоемоційних травм військовослужбовців.Коли кожен не може жити з якимись подіями.»

Важливо звертатися за допомогою до психологів, і дуже важливо аби психологи не лякалися ветеранів, наголошує Лера.

«Найкращими психологами, хоч і непрофесійними, є наші побратими. З ними спілкуватися набагато легше, і їм набагато легше все розповідати. Зустрічі з побратимами, з якими ти був в одних і тих самих ситуаціях, від таких розмов стає значно легше. Мені б хотілося, аби у кожного ветерана було з ким поговорити, щоб вони не закривалися від своїх близьких або побратимів».

Часто по поверненню до цивільного життя у тих, хто був на війні виникає бар’єр в спілкуванні з цивільним, адже тем для розмов майже немає. Важливо, аби ветеранів не жаліли, не боялися і не осуджували.

«Для мене важливо, коли ти про щось розповідаєш, і бачиш в очах людини жалість, для мене це просто жахливо. Ти розповідаєш, аби тобі було з ким поговорити і трохи скинути свій тягар, а не для того, щоб тебе жаліли.

Є позитивний досвід спілкування з психологами, які були у бойових діях і теж є моїми побратимами, які мене спокійно сприймають.»

Творчість — як реабілітація.

«Гра на бандурі – це моя своєрідна медитація. Оця творчість вирвала мене з цієї замкнутої оболонки, і після цього з’явилося розуміння -куди я можу піти далі. Творчість дала поштовх думкам, що навіть не будучи військовою, я можу приносити користь. Взагалі творчість може змінювати людину психологічно. Всі ці дихання, медитації, прогулянки на свіжому повітрі не дають такого ефекту, як заняття, як легка моторика. Я зараз бачу, що багатьом ветеранам допомагає така терапія. Я купувала ляльки – мотанки у ветеранки на фб. Хтось робить прикраси – і я розумію, що це діє на всіх. Коли я перебираю щось пальцями, я перестаю ганяти якусь думку по колу. Я зосереджуюсь на якихось механічних рухах і мені це допомагає.»

«Квіти і зброя».

Валерія авторка збірника віршів. Матеріал для книги збирала протягом служби. Туди увійшли тексти, які писалися до війни, протягом служби в «Азові» і ДПСУ. А також фото і малюнки власного авторства.

Головний меседж – нагадати суспільству, що досі йде війна, щоб не забували наших полеглих, і заради чого ми воюємо.

«Ця книжка для мене, як і багатьох авторів – «атовців», вона мене вирвала з оболонки, в якій я знаходилася, після звільнення. Я в певний період не хотіла нікуди йти, нічим займатися. Стан душі, коли хочеш повернутися, але за станом здоров’я ти не можеш повернутися, але ти не довоював, ти не доробив свою справу. Тому справа не завершена, війна все ще йде. І коли книжка вийшла, довелося ходити на презентації. Коли я їздила на концерт пам’яті Василя Сліпака, який відбувся в Києві, і презентувала там свою збірку, ця енергія, що йшла від людей, коли вони тебе розуміють, вони з тобою живуть на одній хвилі, однаково дихають, їх серце б’ється і болить за Україну. Тоді мені реально стало легше. Це була своєрідна терапія.»

Незвичний капелан.

«На початку війни працювала на місцевому телеканалі, якось ми готували сюжет про військового капелана. Ми поїхали під Маріуполь, де під звуки канонади в маленькій школі, яку обладнали під капличку, проводив службу військовий капелан. На перший погляд стоїть звичайний священник і править службу. Ми записали інтерв’ю з ним. Тоді ми приїздили разом з волонтерами, привезли смаколики військовослужбовцям. Сиділи біля вогнища, біля мене підсів військовослужбовець. З цигаркою, з автоматом, почав жартувати і тут я зрозуміла, що це той самий капелан. Він виглядав зовсім інакше, і для мене тоді було великим шоком, що він тримав в руках зброю, бо я на той час не розуміла, як капелан може тримати зброю. Він захищав так само народ і говорив про певні речі, які змінили моє ставлення до військових капеланів. Розповідав про різні релігії у війську, про те, що є різні бійці з різним поглядами, і як він знаходить з ними мову, на скільки він з ними близький, але коли починає крити вогнем, він стає до зброї і стає звичайним добровольцем. Ця історія мене зачепила, і була викладена у вірші.

«Найбільше я вірила тому військовому капелану,

Що сидів зі мною біля вогнища на передовій і я точно знала -

Його Бог зможе мене захистити, бо той капелан тримав у руках зброю

Й палив цигарки, адже в перерві між обстрілами важко було не палити.

Після молебню він знімав рясу, перевдягався у форму,

Зав’язував довге волосся в пучок і травив різні жарти.

Він був такий самий, як інші добровольці.

Жодної святості не відчувалося в ньому.

Він слідкував за вогнем стоячи тої ночі на варті…»

Для мене було дивно, що було одразу багато замовлень, і навіть від людей, яких я не знала, вони мене знали по соцмережам. Багато людей з Маріуполя, багато тих, хто замовив збірку, були з Києва. І це також підіймало бойовий дух. Я зрозуміла скільки людей продовжує жити війною, скільки людей пам’ятає про наших захисників, і скільки людей продовжує хотіти допомагати нашій армії.»

Викладаю я вже довго, понад 6 років. Я дуже люблю викладати, мої слухачі — творча молодь.

«Після звільнення були пропозиції щодо повернення до викладацької діяльності, але я зрозуміла, що якщо викладати їм лише просто журналістику, а не військову журналістику, то мені це вже буде не цікаво. Хочеться ділитися досвідом, який я отримала, бо думки вже не зовсім у звичайній журналістиці. Це вже стало не моє, це стало мені вже чужим. На початку своєї роботи я робила дуже багато помилок, які могли вартувати життя. Я вдячна моїм командирам та наставникам, які терпіли і перевиховували, і перенавчали. На факультетах журналістики має бути окремий курс військової журналістики, або ж він має йти факультативом. Якщо дивитися правді в очі, то ми не розуміємо скільки ще буде тривати війна, і наскільки буде спокійним наше майбутнє. Особливо якщо ми виховуємо нове покоління журналістів. Зараз в Маріуполі такої можливості немає.

В мене є кандидатський ступінь, я можу рости у викладанні, у посадах, але можливо після нашої перемоги, коли життя стане мирним, тоді можливо я повернуся.»

Пресофіцер – це літописець. Це не обличчя, яке постійно фігурує там, не головний герой.

«Робота звичайного журналіста і військового дуже схожа. Цивільний журналіст має орієнтуватися в усьому, в різних темах і входити в курс справи дуже швидко. У військових журналістів так само, але вузькопрофільне направлення: сьогодні ти працюєш з танкістами, завтра з артою(артеллеристи), але різниця в тому, що шансів загинути набагато більше.

Якщо цивільний журналіст помиляється, то максимум це звільнення або позбавлення премії.

У військовій журналістиці — все набагато складніше:

По-перше, треба розуміти, як правильно працювати, щоб зберегти своє життя. Яким чином ти маєш працювати, щоб не заважати військовим. Ти маєш бути постійно в тіні, але ні в якому разі не на першому плані. Як пресофіцер, ти маєш бути дуже уважним до того, що ти говориш, тому що ми ведемо і інформаційну війну. Від звернень пресофіцерів дуже багато залежить. Пресофіцер озвучує те, що відбувається на війні, в армії. Пресофіцер впливає на наслідки в армії. Військові дивляться на себе і свою роботу через сюжети/матеріали військових журналістів. Також від цього залежить бойовий настрій. На скільки ти в них віриш, ними пишаєшся, любиш свою роботу і бригаду. Пресофіцер – це літописець. Це не обличчя, яке постійно фігурує там, не головний герой. Він має бути на задньому плані і подавати сюжети про військових як найкраще, щоб вони були на першому плані, адже на них дивляться їх близькі, і вся Україна. Професія дуже різна і дуже складна.

Що ще складно, те, що якщо щось стається під час бою з твоїми побратимами, ти маєш взяти зброю і стати бойовою одиницею. Ти водночас і журналіст і офіцер — маєш володіти зброєю і бути готовий до військової роботи. Взагалі, це має йти окремим курсом. Туди входить багато всього, і за всі ці роки я далеко не всього навчилася, і хотілось би ще повчитися. Хотілось би, щоб такі курси були не тільки в столиці та великих містах.»

Майстер класи з військової журналістики або як пояснити складне простою мовою.

«Насправді я не думала про це, але в 2014му році ми проводили такі курси для журналістів разом з пресслужбою «Азову». Зараз я знаю, що Саша Махов проводив мк і це дуже круто. Це було б круто, якби досвідчені журналісти допомагали нашим майбутнім зіркам ТБ. Раніше такої думки не було, а зараз вона як раз з’явилася. Можливо варто поговорити з університетами, щось розказати, поділитися досвідом. І такий курс, який проводив Олександр Махов, увійшов би до навчаня в університетах, і це було б круто, адже Саша не тільки журналіст, а ще й екс військовий. І в нього, журналіста, та військового можна було б багато чому повчитися.

Коли до тебе приїжджають журналісти, які були в 2014 році, або на початку 2016 року, ти проводиш їм інструктаж, але в них є вже досвід. Ти маєш їм все проговорити, але вони тебе розуміють.

Новенькі, коли приходять, вони починають ставити тобі питання: « А от чому не можна так знімати? – не можна і все.» Пресофіцер має бути обов’язково з військовим досвідом і вміти пояснити складне простою мовою.

Пресслужба і пресофіцери – це важливо, адже країна має знати про свою армію.»

Які необхідні якості для пресофоіцера?

«Проблема пресофіцерів – стресостійкість. Щоб була хороша стресостійкість треба не забувати відпочивати, особливо емоційно, бо дуже багато історій накладають відбиток, і дуже швидко може настати вигорання. Треба мати професіоналізм. Професіоналізм пресофіцера – це бути універсальним журналістом, який має вміти фоткати, знімати, монтувати, писати, розмовляти, озвучувати, і спілкуватися з журналістами. Якщо студент хоче стати пресофіцером, то він має навчитися хоча б якомусь базовому рівню. І мати уважність. Уважним потрібно бути, і не допускати помилок у своїй журналістичній роботі.»

А може блог?

«Зараз я намагаюся знайти час, аби зайнятися блогом про гру на бандурі, щоб показати, як гра на інструменті і в загалі творчість може змінювати людину психологічно.»

Шукати людей, які тебе, якщо не зрозуміють, то принаймні, не засудять.

«Я б порадила звернути увагу на підтримку близькими. Близьких шукати, якщо вони не вдома, а у більшості знаходяться не вдома, то шукати їх серед ветеранів, побратимів, які вже почали свої справи. Для мене це власник «Ветерано піца» в Маріуполі, Олексій Кельт. Шукати людей, які тебе, якщо не зрозуміють, то принаймні, не засудять. Дуже важливо, коли бачиш в очах людини розуміння, сприйняття тебе. Коли я спілкувалась з спеціалістами, які дивилися на мене о острахом, з осудом, я починала почувати себе якоюсь не такою людиною. Треба бути з людьми, які приймають зміни, які в тобі відбулися.

Побажала б позитиву, погляду в перед, в майбутнє. І розуміння, що це майбутнє є.

Якщо виявилося, що тебе в цивільному житті ніхто не чекає, знайди тих, хто буде чекати.

Не потрібно зациклюватися на людях, які тебе не сприймають, яким ти не потрібен.

І думати, що ти не потрібен взагалі цьому світу – це найстрашніше. Таких думок не має бути, особливо в людей, які так багато віддали нашій країні.»

Коментар редакції
Автор: Irina Semenyaka
Фото з фб сторінки Валерії Карпиленко.
Немає коментарів. Ваш буде першим!
Використовуючи цей сайт, ви маєте погодитися з викорстанням нами файлів cookie.